Public art and post-soviet identity: autonomy under societal pressure

Abstract

Пострадянські суспільства тривалий час зберігали свою однорідність, приховуючи розщеплення в громадах завдяки пострадянській ідеології. Демонстрація різноманітності не заохочувалася. Естетика, встановлена ​​державою, - це біла, чоловіча, гетеронормативна та соціально рівна (тобто удавана) ідентичність. Лише в останні роки голоси самовизначення в пострадянських країнах стали гучнішими. Це голоси переміщених людей, меншин (національних, гендерних, релігійних чи політичних), бідних, інвалідів та інших неблагополучних громад - людей, яких не почули, зараз формують почуття власної ідентичності та проголошують це через публічне мистецтво.

Постсоветские сообщества долгое время сохраняли свою однородность, скрывая раскол на сообщества из-за постсоветской идеологии. Демонстрация разнообразия не поощрялась. Установленной государством эстетикой была белая, мужская, гетеронормативная и социально равная (то есть притворная) идентичность. Лишь в последние годы голоса за самоопределение в постсоветских странах стали громче. Это голоса перемещенных лиц, меньшинств (национальных, гендерных, религиозных или политических), бедных, инвалидов и других обездоленных сообществ - люди, которых не слышали, теперь создают чувство собственной идентичности и провозглашают это через паблик-арт.

The post-soviet societies had been maintaining their homogeneity for a long time, hiding cleavage into communities due to post-soviet ideology. Diversity demonstration was not encouraged. State-established aesthetics was white, male, heteronormative and socially equal (that is feigned) identity. Only in recent years the voices of self-determination in post-soviet countries became louder. They are the voices of displaced people, minorities (national, gender, religious or political), poor, disabled and other disadvantaged communities – the people, who were not heard, now construct a sense of own identity and and proclaim it through public art.