«Записки полоненого» Олекси Кобця як художньо-історичний документ

Abstract

Тема війни залишається й зараз актуальною, як і понад 100 років тому. Письменники, що були учасниками і свідками Першої світової, не залишалися осторонь: їхні твори – це живі картини тих подій і вражень. Один із малодосліджених літераторів, чия творчість повертається в Україну – Олекса Кобець (Варавва). Його роман-сповідь, водночас щоденник «Записки полоненого» (вперше видано 1931 р.) витримав п’ять видань. Твір отримав як позитивні, так і вкрай негативні відгуки і з боку влади, і від сучасників. Щирі привітання Олекса Кобець почув від Ю. Яновського, О. Вишні, М. Хвильового, М. Рильського. Однак І. Багмут першим «накинувся чорним вороном» «з погромницьким цькуванням» на його роман [Цит. за: 1, c. 171]. Олекса Кобець зазнав утисків, переслідувань і навіть конфіскації усього накладу роману після того, як празька газета «Ноє фрає Прессе» помістила «дуже прихильну рецензію», ставлячи його «нарівні з популярним письменником Еріхом Марією Ремарком» [4, с. 109–110]. Натомість схвальну оцінку «Записки полоненого» отримали від еміграційних дослідників (Г. Костюк, Ю. Бойко, В. Дорошенко). В Україні був певний час забуття, і вже в часи незалежності науковці звернули свої погляди на творчість Олекси Кобця й зокрема на його правдивий автобіографічний твір. Ярослава Погребенник вивчала «Записки полоненого» як феномен антимілітаристської прози, вважала роман «найдовершенішим із творів» [6, с. 9] письменника. «Записки полоненого» як історичне джерело досліджували історики і журналісти (О. Бонь, І. Срібняк, Л. Рожкова), однак маловивченим залишається аспект художньої історичності «Записок полоненого», у яких відтворено війну очима солдата – українця в лавах армії Російської імперії, а згодом – полоненого в австро-угорських таборах. Мета нашої розвідки – з’ясувати, як події Першої світової війни й табірної дійсності вплинули на життя і свідомість «людини визвольних змагань» 1917–20-хх років, описаних у «Записках полоненого» Олекси Кобця (Варавви).