Механізми суспільної солідаризації в умовах криз: історичний досвід та виклики сучасності

Abstract

На основі узагальнення підходів до розуміння понять "солідарність" та "солідаризація" обґрунтовано, що основною ідею, яка лежить в їхній основі є соціальний консенсус, що базується на приналежності осіб, об’єднаних за тими чи іншими ознаками, цінностями у певну групу, та рівності членів цієї групи. Визначено, що солідарність ґрунтується на подібності ціннісних установок окремих осіб, які мають спільний інтерес; ототожненні індивідів з іншими членами суспільства і пов’язаності відчуттям належності до спільноти (самоідентифікація). Доведено обґрунтованість гіпотези, що солідарність є станом взаємодії в межах суспільства, утворюваним через солідаризацію як процес. Визначено критерії відмежування солідарної поведінки від феномену благодійності. Зроблено висновок, що в умовах криз різного масштабу і ступеня інтенсивності солідарність є базою для соціальної стійкості, резистентності до деструктивних чинників. Встановлено і проаналізовано 4 виміри солідаризації (між індивідами; між соціальними групами; між соціальними спільнотами; між поколіннями) в рамках яких можуть бути визначені напрями подолання суспільної розділеності. Виявлено подібність тенденцій солідаризації в Україні та постсоціалістичних країнах, які стали членами ЄС або отримали статус кандидата у період до 2014 року, а також інтенсифікацію цих процесів в Україні в зв'язку з фактором зовнішньої агресії. В системі факторів розділення виділені внутрішні і зовнішні чинники; керовані та стихійні. Зроблено висновок про домінування зовнішніх керованих впливів серед факторів розділеності українського суспільства як в ретроспективі, так і в сучасному контексті.