Самоконтроль у спілкуванні як умова соціальної ефективності

Abstract

Людина існує у просторі міжособистих відносин, тому контроль у спілкуванні є важним чинником як ефективності соціальної взаємодії, так і стабільності соціальних відносин в цілому. Реалізація самоконтролю та можливості розробки релевантних методів його розвитку передбачає необхідність аналізу його структурних компонентів та факторів формування. Саме тому метою даної розвідки є психологічний аналіз понятійної структури самоконтролю у спілкуванні. Існує багато підходів до тлумачення поняття самоконтролю, а також умов і методів його розвитку. З. Оніпко було зазначено, що самоконтроль – це здатність особи самостійно аналізувати і оцінювати свою особистість, інтелектуальні та морально-психологічні якості, а також вміння використовувати їх у різних ситуаціях, контролюючи свої дії та реакції [2]. Р. Баумейстер писав про самоконтроль, що це вміння витримувати спокуси та пригальмовувати імпульсивні або автоматичні реакції, щоб узгодити свою поведінку з вищими довгостроковими цілями або соціальними нормами. Часто самоконтроль вважають однією з ключових складових понять «саморегуляція» та «самоуправління», розглядаючи його як складову цих понять. Самоуправління є більш широким терміном, ніж саморегуляція, і самоконтроль виступає основною передумовою динамічності та активності цих процесів.