Сумський історико-архівний журнал
Permanent URI for this collectionhttps://devessuir.sumdu.edu.ua/handle/123456789/201
Browse
53 results
Search Results
Item Аналіз російських наративів заперечення геноциду української нації в період війни 2014-2024(Сумський державний університет, 2024) Бабічев, О.І.Інформаційна війна росії проти України багатогранна і може трактуватися по-різному. Російські інформаційні кампанії, як правило, ситуативні та гнучкі, кожному наративу надається унікальний стиль з урахуванням усіх його особливостей. Немає послідовної моделі, яку можна було б використати для пояснення сучасного наративу російської інформаційної війни проти України. Замість того, щоб приховувати інформацію, російська федерація часто «заливає» ЗМІ інформацією, надаючи величезну кількість інформації про ту чи іншу подію та вміло поєднуючи її з дезінформацією. Ці медійні кампанії викликають сильні емоції, пропагують культуру страху та створюють паніку. Кожне видання має певний публіцистичний стиль. Деякі з них мають стриманий погляд і уникають емоцій. Інші – розпалюють ненависть до українського народу, описуючи українців маріонетками Заходу, зрадниками, злочинцями, фашистами, екстремістами, сепаратистами та “справжніми патріотами” для маніпулювання громадською думкою. Ця стаття досліджує методи російської пропаганди в Україні. Особливо варто відзначити те, що основними наративами російської пропаганди є такі: Україна – країна, яка не відбулася, Україні потрібна зміна режиму, “третій Майдан”, Україна відроджує фашистські чи нацистські практики та є русофобською, українська армія є купка злочинців, солдати НАТО воюють на боці Української Держави, російська федерація не має відношення до “українського конфлікту”, а Захід намагається знищити Україну. Російські ЗМІ поширюють пропагандистські меседжі, підготовлені кремлем, і подають їх у взаємоузгодженій формі. Зараз ці дії набувають вкрай гострого характеру. Російська пропагандистська тактика включає зосередження на емоціях, створення ворогів, упереджений підхід до інформації, винайдення теорій для “пояснення” події без реальної емпіричної основи.Item Декомунізація топоніміки в місті Суми (2015-2016): як це було(Сумський державний університет, 2024) Артюх, В`ячеслав Олексійович; Artiukh, Viacheslav OleksiiovychУ статті досліджується процес зміни топонімів м. Суми в 2015–2016 рр. на основі декомунізаційного законодавства. Наголошується, що ще в 1992 р. після отримання Україною незалежності, у Сумах розглядали перейменування деяких топонімів, пов’язаних з комуністичною символікою, але ці спроби обмежилися перейменуванням лише кількох об’єктів, таких як вулиця і площа Леніна, а також проспект Карла Маркса. Після Помаранчевої революції у 2005 році з’явився більш широкомасштабний проект декомунізації топоніміки у місті, але через опозицію комуністів ці плани так і залишилися на рівні пропозицій. Справжній прорив у декомунізації топоніміки відбувся після прийняття декомунізаційних законів. У липні 2015 року міський голова Сум утворив робочу групу з топоніміки, до якої увійшли різні представники громади. Робоча група визначила, що назви вулиць мають відтворювати історичні та культурні зв’язки міста, а також відображати національну ідентичність. Її робота тривала близько трьох місяців, і в результаті було запропоновано перейменування 123 топонімічних об’єктів. Цей процес мав і свої труднощі. Наприклад, було важливо зберегти національну спрямованість топоніміки. І хоча більшість пропозицій групи були враховані, але не всі. Також було протистояння з опозиційними силами, які намагалися зупинити процес декомунізації. В результаті 19 лютого 2016 р. міський голова Сум О. Лисенко підписав розпорядження про декомунізацію 85 топонімів. У результаті, до 19 травня 2016 року, у Сумах було перейменовано 98 топонімічних об’єктів, в основному відтворюючи історичні та культурні зв’язки міста, а також відображаючи українську національну ідентичність.Item Учителі народних (початкових) шкіл Дрогобицького повіту Західно-Української Народної Республіки (1918–1919)(Сумський державний університет, 2024) Галів, М.Д.; Ільницький, В.І.; Дубина, К.М.Мета статті – проаналізувати чисельність, національний склад, участь в державотворчих процесах учителів народних (початкових) шкіл Дрогобицького повіту Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) від часу становлення української влади у листопаді 1918 р. до польської окупації Дрогобиччини у травні 1919 р. Методологія дослідження спирається на принципи історизму, системності, авторської об’єктивності, а також загальнонаукові (аналіз, синтез) та спеціально-історичні (історико-системний, історико-типологічний, історико-генетичний, історико-порівняльний) методи. Наукова новизна: уперше досліджено чисельність, національний склад, участь в державотворчих процесах учителів народних (початкових) шкіл Дрогобицького повіту ЗУНР. У результаті дослідження встановлено, що до 1 листопада 1918 р. у Дрогобицькому повіті працювало 370 учителів початкових шкіл, з них лише 87 українців. Наприкінці листопада 1918 р. українські органи управління освітою Дрогобицького повіту на чолі з І. Ліщинським зобов’язали вчителів скласти присягу на вірність Українській державі. Цей акт спочатку виконали 132 педагоги: 87 українців, 37 євреїв і 8 поляків. До лютого 1919 р. було прийнято 80 нових вчителів: 61 українець, 14 поляків, 5 євреїв. Тож кількість учителів у початкових школах Дрогобицького повіту ЗУНР сягнула 212 осіб. Частина учителів (С. Кужіль, Є. Кузів, І. Ліщинський, П. Лопата, К. Мацюк, В. Ратальський та ін.) взяли активну участь у державотворчих процесах. На Дрогобиччині у досліджуваний період продовжував активно діяти осередок Товариства “Взаїмна поміч галицьких і буковинських учителів” на чолі з Костем Мацюком. З березня 1919 р. осередок видавав газету “Нова школа”.Item “Листи з Чернігівщини” І.Л. Шрага як джерело з історії земського ліберального руху на півночі Лівобережної України (80-ті роки ХІХ ст.)(Сумський державний університет, 2024) Котельницький, Н.А.У статті аналізується публічний епістолярій відомого представника земської ліберальної партії Північного Лівобережжя – Іллі Людвиговича Шрага. Автор приходить до висновку про те, що “Листи з Чернігівщини” І.Шрага є унікальним та важливим джерелом з історії земського ліберального руху на півночі Лівобережної України у 80-х роках ХІХ ст., яке дуже красномовно свідчить про ідеологічні та політичні імперативи опозиційної аристократичної фронди регіону. У публічному епістолярії Іллі Людвиговича, який був опублікований на сторінках славетного українського альманаху “Правда”, презентована панорама суспільного життя у Чернігівській губернії за доби Контрреформ імператора Олександра ІІІ, оціночні судження та характеристики відомого ліберала щодо загальної атмосфери змін, що відбулись у Російській імперії у цей період. У своїх листах І.Шраг дуже промовисто охарактеризував історичну генезу періоду правління імператора Олександра ІІІ, який, на переконання діяча, був прямо пов’язаний з історією Великого Царства Московського; подав хоч і суб’єктивні, але дуже яскраві характеристики панівним на той час владним персонам Чернігівської губернії з кола реакційного політикуму, зокрема чернігівському губернатору – О.Анастасьєву, підкресливши деморалізуючу роль подібних посадовців у житті провінції; достатньо детально, на конкретних прикладах, висвітлив причини принципового та непримиренного конфлікту між членами земської ліберальної партії північної України та консервативною бюрократією і адміністрацією губернатора; як професійний адвокат, І.Шраг здійснив правовий аналіз базових контрреформ Олександра ІІІ – земської, судової та міської, справедливо вказуючи на велику деградацію країни та суспільства, яку зумовили ці законодавчі акти.Item Результати дослідження глухівського єврейського кладовища вченими міжнародного науково-дослідного проєкту у 2023- 2024 роках(Сумський державний університет, 2024) Назарова, В.В.; Гриценко, А.П.; Ворона, П.С.У рамках виконання спільного українсько-ізраїльського науководослідного проєкту «Збереження культурної спадщини єврейського цвинтаря у Глухові Сумської області як єдиного єврейського некрополя на сході України засобами цифрової гуманітаристики» у Глухівському національному педагогічному університеті імені Олександра Довженка разом із вченими з Інституту єврейських досліджень імені Шехтера (м. Єрусалим, Ізраїль) активізувалося дослідження історії Глухівського єврейського цвинтаря в рамках діяльності єврейської громади Глухова протягом XVIII – XX століть. Станом на 2019 рік краєзнавцями та істориками були ідентифіковані 1040 надгробних плит Єврейського кладовища в Глухові. Зокрема, 438 із них датувалися періодом ХІХ – початком ХХ ст. (до 1921 року). Загалом реалізація запланованого на два білатерального міжнародного наукового співробітництва з Державою Ізраїль сприяє вирішенню питання фізичного збереження стародавнього єврейського цвинтаря у Глухові шляхом дослідження єврейської спадщини студентами та аспірантами Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка у співпраці з ізраїльськими партнерами, а також створення веб-сайту та бази даних із об’єднанням електронних світлин, геоданих поховань, а також відомостей про поховання та надгробки. Загальна кількість відомих поховань Глухівського єврейського цвинтаря наразі досягла кількості – 1056, а загальна кількість ідентифікованих поховань завдяки проведеним у 2023-2024 роках пошукам зросла до 446.Item Китай у зовнішній політиці адміністрації президента США Річарда Ніксона (січень–лютий 1969 р.)(Сумський державний університет, 2023) Гончаренко, Анатолій Володимирович; Honcharenko, Anatolii VolodymyrovychУ статті досліджено еволюцію зовнішньополітичного курсу адміністрації президента США Р. Ніксона щодо Китаю в січні-лютому 1969 р. Проаналізовані причини, хід та наслідки активізації зовнішньополітичної стратегії США у китайському напрямку протягом періоду, що вивчається. Охарактеризовано практичну реалізацію зовнішньополітичних ініціатив адміністрації Р. Ніксона щодо КНР у в січні-лютому 1969 р. Висвітлено позицію Білого Дому у протистоянні КНР– КР, а також конкретні зовнішньополітичні дії Вашингтону щодо Пекіну та Тайбею. Окреслено роль різних угрупувань в американському істеблішменті у процесі розвитку зовнішньополітичного курсу адміністрації президента США Р. Ніксона щодо Китаю в січні-лютому 1969 р. Не дивлячись на наявність у політичних, академічних і громадських колах США певних настроїв стосовно визнання КНР як політичної реальності міжнародного життя, питання юридичного визнання Китаю в другій половині 60-х років ХХ ст. постійно відходило на другий план. Перемога Річарда Ніксона на президентських виборах 1968 р. супроводжувалася цілою низкою змін у системі геополітичних і військових пріоритетів США. Більш реалістичний підхід нової республіканської адміністрації щодо Китайської Народної Республіки був зумовлений насамперед тим, що Пекін, який відмовився від альянсів і претендував на роль “третьої сили”, став потужним гравцем на міжнародній арені. Крім того, політика Кеннеді–Джонсона не виправдала себе, оскільки Китай активізував свою зовнішню політику, налагодив відносини з багатьма країнами, в тому числі з союзниками Сполучених Штатів Америки. На початку президентства Річарда Ніксона в січні-лютому 1969 р. його адміністрації вдалося швидко розробити і почати реалізацію цілісної концепції “нової політики” стосовно Китаю. Китайська політика нової адміністрації була нерозривно пов’язана з зовнішньою політикою США в Азії і відображала зіткнення американських і китайських інтересів у цьому регіоні. Водночас представники американського істеблішменту мали чітке уявлення про те, як вони могли б вплинути на радянськокитайські відносини з метою поглиблення розколу між СРСР і КНР і яку конкретну вигоду вони могли б отримати від цього. Ціла низка об’єктивних і суб’єктивних факторів не завадила адміністрації 37-го президента США Річарда Ніксона радикально змінити китайську політику Вашингтону. Комуністичний Китай продовжував визнаватися потужним чинником американськорадянського діалогу. Завдяки цьому наприкінці 60-х років ХХ ст. поступово почали складатися об’єктивні передумови, які сприяли нормалізації американсько-китайських відносин у майбутньому та дозволили вирішити більшість суперечливих питань, що врештірешт призведе до міжнародного визнання Китайської Народної Республіки Сполученими Штатами Америки.Item Проблема співвідношення категорії “миру” в “Государі” Макіавеллі і “Політичному заповіті” Рішельє(Сумський державний університет, 2023) Саранов, С.В.Мета статті – розглянути проблему співвідношення категорії «миру» у “Государі” Макіавеллі та “Політичному заповіті” Рішельє. Окрім загальнонаукових методів дослідження основним методом дослідження виступає порівняльно-історичний метод. Наукова новизна полягає в тому, що вперше здійснюється комплексний порівняльний аналіз категорії “миру” у “Государі” Макіавеллі та “Політичному заповіті” Рішельє. Представлено авторську концепцію внутрішньої структури категорії “миру” з урахуванням привнесення до цієї структури допоміжних елементів. Окрім цього, вперше в історіографії досліджуваного питання аналіз категорій “миру” в “Государі” та “Політичному заповіті” проведено на основі положень методологічної статті французького історика Марка Блоку “До порівняльної історії європейських суспільств”. Висновки. Порівняльний аналіз категорії “миру” в “Государі” та “Політичному заповіті” показує продуктивність методологічних позицій статті Марка Блока “До порівняльної історії європейських суспільств”, а також точки зору Лео Штрауса висловленої в його концепції “трьох хвиль сучасності” щодо розриву Макіавеллі зв’язку з “досучасною” політичною думкою. Автор стверджує, доповнюючи думку та аргументацію Лео Штрауса, що в контексті аналізу категорії “миру” розрив був здійснений Макіавеллі, насамперед, з традицією Святого Августина та Томи Аквінського. Навпаки, на на думку автора, Рішельє в “Політичному заповіті” намагається пов’язати дві традиції, макіавелліївську та “досучасну”, намагаючись запропонувати “компромісний варіант”.Item Азербайджанська місія українця: Микола Мірошниченко як поет, перекладач, літературознавець(Сумський державний університет, 2023) Гончарук, М.С.У статті досліджується роль видатного українського перекладача і дослідника літератури Миколи Мірошниченка у розвитку двостороннього діалогу між нашими народами в різних сферах. Авторка розглядає роль особистості як ключового та унікального ресурсу розвитку відносин між країнами, які лише відновили свою державну незалежність після десятиліть радянської окупації, знищення питомо притаманних нашим народам механізмів творення самобутнього державного, культурного, дипломатичного простору; які вчаться вибудовувати двосторонній діалог, налагоджувати співпрацю в різних секторах, в тому числі літератури, культури, журналістики. Актуальність статті полягає у малодослідженості постаті Мірошниченка як українського перекладача, дослідника літератури та його спадщини в контексті пожвавлення двостороннього діалогу та наявності певних кризових процесів, таких як криза компетентності, якості робіт та фаховості самоназваних дослідників культурних взаємин між нашими країнами. Охарактеризовано явище української азербайджаністики (в контексті якої і розглядається постать М.Мірошниченка) як сталий, тяглий процес, зі своїми традиціями, цінностями, до формування якого доклали зусиль видатні Микола Гулак, Олександр Навроцький, Лев Лопатинський, Агатангел Кримський, Леонід Первомайський, Валерій Марченко, Павло Мовчан тощо. Названі основні здобутки Миколи Мірошниченка як українського перекладача азербайджанської літератури: розвиток української азербайджаністики як явища в українській літературі та науці, продовження традицій видатних М.Гулака, А.Кримського тощо, актуалізація їх здобутків та напрацювань; систематизація та дослідження великих обсягів перекладацьких та наукових робіт, виокремлення з них якісних та компетентних; розвиток діалогу між письменниками, літературознавцями, журналістами України та Азербайджану; переклад українською мовою десятків азербайджанських поетів, як класиків, так і сучасних авторів. Авторка акцентує на причинах виняткової цінності і значущості праць Мірошниченка: на відміну від багатьох українських перекладачів з азербайджанської, Микола Миколович досконало володів азербайджанською мовою (а також турецькою, старотурецькою, кримськотатарською) та постійно вдосконалював свої знання літератури, культури, історії, звичаїв і традицій азербайджанців, без чого неможливо здійснити високохудожній переклад як сучасної літератури, так і класиків, які писали свої тексти під впливом складних містико-філософських течій; більше тридцяти років свого життя дослідник присвятив азербайджаністиці, що увінчалося фундаментальною двотомною “Антологією азербайджанської поезії”, яка була видана у 2006 році і по сьогодні залишається головною працею, що репрезентує на високохудожньому рівні азербайджанську літературу в українських перекладах. У статті окреслюється ряд задач, які необхідно реалізувати для продовження справи М.Мірошниченка та якісного розвитку літературних взаємин між нашими країнами: видання рукописів перекладів з азербайджанської, що так і не побачили світ за життя перекладача через брак фінансування; видання авторських збірок поезій, зокрема, циклу поезій, присвячених цій країні; розвиток діалогових площадок, для обговорення та аналізу спадщини поета, перекладача та дослідника між фахівцями на міждержавному рівні.Item Жанрові особливості радянського образотворчого мистецтва за доби “Відлиги” та “Застою”(Сумський державний університет, 2023) Гриценко, А.П.; Прокопчук, В.С.; Чумаченко, О.А.У статті авторами визначенні жанрові особливості радянського образотворчого мистецтва протягом періодів “Відлиги” та “Застою”, зокрема, соцреалізму, як основному жанрі, та дослідженні впливу радянської комуністичної пропаганди вибудованої навколо образотворчого мистецтва та виокремленні його впливу на мистецьку течію. У добу Застою, жанр соцреалізму піддається остаточній консервації своїх притаманних рис. Авторами статті, перш за все, звернено увагу на вплив внутрішньої політики та боротьби з західними жанрами на еволюцію соцреалізму, коли під час виставки авангардистів М. Хрущов розкритикував жанрові особливості соцреалізму, вказуючи на необхідність збереження соціальної реальності. За періоду правління Л. Брежнєва відбувалися розгони демонстрацій, таких як “Бульдозерна вистава”, що також мало значний вплив на формування жанрових рис соцреалізму. У статті розкрито еволюцію жанрових особливостей соцреалізму та відзначено його адаптацію до політичних й ідеологічних змін у періоди “Відлиги” та “Застою”. Авторами висвітлено важливі етапи цього процесу, звернено увагу на вплив внутрішньої політики та зовнішніх викликів на формування образотворчого мистецтва в радянському суспільстві в умовах пропаганди.Item Організація процесу сільської електрифікації у повоєнну добу в Україні (друга половина 1940-х – перша половина 1960-х років)(Сумський державний університет, 2023) Король, Віталій Миколайович; Korol, Vitalii MykolaiovychСтаття присвячена аналізу характерних рис і особливостей організації та здійснення в Україні сільської електрифікації протягом першого повоєнного двадцятиліття (1945-1965 рр.). Автором розглянуто повоєнні радянські урядові постанови щодо розвитку сільської електрифікації. Владою передбачалося застосування електрики передусім у виробничих процесах, роблячи ставку на використання відновлювальних джерел енергії та/або місцевих дешевих видів палива. Цей процес відбувався в умовах адміністративнокомандної системи, він санкціонувався і спрямовувався централізовано, директивним шляхом на вищому державному рівні. Визначено три періоди здійснення цього процесу: - друга половина 1940-х років – початок повоєнної електрифікації у поєднанні з відбудовою найнеобхідніших виробничих та інфраструктурних об’єктів; - 1950-ті роки – активне будівництво автономних електростанцій і створення локальних електромереж у сільській місцевості; - перша половина 1960-х років – проведення суцільної електрифікації сіл із централізованим підключенням їх до єдиної державної електромережі. Постачання обладнання, монтаж, ремонт, нагляд і обслуговування сільських енергетичних установок здійснювали обласні контори Республіканського тесту (згодом Головного управління) сільської електрифікації (“Укрсільелектро”/ “Укрголовсільелектро”). Проте ефективність його залишалася доволі низької, а якість виконаних робіт викликала численні нарікання. Електрифікація коштувала чималих коштів, відбувалася нерівномірно і залежала від низки місцевих умов (наявність поруч річок, родовищ палива, індустріальних об’єктів, транспортного сполучення тощо). Дослідження базується на матеріалах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України і Центрального державного архіву громадських об’єднань та україніки.