Дисертації
Permanent URI for this collectionhttps://devessuir.sumdu.edu.ua/handle/123456789/106
Browse
16 results
Search Results
Item Адміністративно-правові засади діяльності IP-суду як суб’єкта реалізації державної політики у сфері інтелектуальної власності в Україні(Сумський державний університет, 2024) Воловик, Сергій Володимирович; Volovik, Sergey VladimirovichДисертацію присвячено дослідженню змісту й особливостей адміністративно-правових засад діяльності IP-суду як суб’єкта реалізації державної політики у сфері інтелектуальної власності в Україні. Перший розділ дисертаційного дослідження присвячено визначенню загальної характеристики діяльності IP-суду як суб’єкта реалізації державної політики у сфері інтелектуальної власності в Україні. Автор установив сутність державної політики у сфері інтелектуальної власності в Україні як об’єкта адміністративно-правового регулювання, визначив базові поняття та категорії. У дисертації наголошено на тому, що державне управління сферою інтелектуальної власності потребує запровадження організаційних та адміністративно-правових заходів, об’єднання зусиль різних органів державної влади, недержавних установ і громадських організацій для визначення подальших шляхів розвитку адміністративно-правового регулювання сферою інтелектуальної власності. Доведено, що актами Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України регулюється досить широке коло питань, які стосуються реалізації державної політики у сфері інтелектуальної власності, а тому їх необхідно враховувати в майбутній діяльності ІР-суду. Зроблено висновок, що міжнародні договори та угоди, які на сьогодні є невід’ємною частиною національного законодавства, займають чільне місце в механізмі адміністративно-правового регулювання державної політики у сфері інтелектуальної власності, а тому їх вивчення й урахування матимуть позитивний вплив на професійну діяльність суддів ІР-суду в Україні. Встановлене місце IP-суду в системі суб’єктів реалізації державної політики у сфері інтелектуальної власності в Україні. Автор навів змістовну характеристику переліку суб’єктів реалізації державної політики у сфері інтелектуальної власності в Україні й на цій основі запропонував власну класифікацію суб’єктів реалізації державної політики у сфері інтелектуальної власності в Україні. Досліджено сутність базових категорій, таких як «ІР-суд», «суб’єкти», «суб’єкти адміністративного права», «суб’єкти реалізації державної політики у сфері інтелектуальної власності», «система», «система суб’єктів реалізації державної політики у сфері інтелектуальної власності». Запропоновано класифікувати суб’єктів реалізації державної політики у сфері інтелектуальної власності в Україні залежно від напрямів діяльності у сфері інтелектуальної власності на такі групи: 1) суб’єкти, що покликані формувати та реалізовувати державну політику у сфері інтелектуальної власності; 2) суб’єкти, що реалізують державну систему правової охорони у сфері інтелектуальної власності. Доведено, що наявна законодавча прогалина щодо повноцінного старту діяльності ІР-суду в Україні дестабілізує відносини, що виникають у сфері інтелектуальної власності, та підриває авторитет судової гілки влади, оскільки відсутні механізми щодо ефективної реалізації ІР-судом державної політики у сфері інтелектуальної власності та здійснення в зазначеній сфері належного правосуддя. Охарактеризовано правові засади діяльності IP-суду в Україні та визначено місце норм адміністративного законодавства. Установлено, що відсутність належного адміністративно-правового забезпечення діяльності ІР-суду є істотною перешкодою на шляху його повноцінного функціонування та початку роботи. Зокрема, й досі відсутній титульний закон про Вищий суд з питань інтелектуальної власності, аналогічний Закону України «Про Вищий антикорупційний суд». Наголошується, що основною нормою, яка має значення для діяльності ІР-суду, є п. 16 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України: «до початку роботи Вищого суду з питань інтелектуальної власності справи щодо прав інтелектуальної власності розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу, судами відповідно до правил юрисдикції (підвідомчості, підсудності), які діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Другий розділ дисертаційного дослідження присвячено питанням адміністративно-правового статусу IP-суду як суб’єкта реалізації державної політики у сфері інтелектуальної власності в Україні. Проаналізовано чинне адміністративне законодавство у сфері інтелектуальної власності та законодавство, що регулює діяльність ІР-суду, і на цій основі визначено мету створення та принципи діяльності IP-суду в Україні. З’ясовано, що мета створення та діяльності ІР-суду, на нашу думку, безпосередньо пов’язана з ідеями верховенства права й захисту сфери інтелектуальної власності, на цьому неодноразово наголошують під час дискусій науковці та практики, які беруть свій початок у законодавстві про судоустрій. Установлено, що мета створення та діяльності ІР-суду в Україні полягає в підвищенні рівня якості судового розгляду справ із питань інтелектуальної власності, строків їх вирішення й зростанні довіри до суду з метою створення в Україні сприятливого клімату щодо залучення іноземних інвестицій до зазначеної сфери. Виділено, що серед міжнародно-правових актів вагоме місце для визначення керівних засад функціонування IP-суду в Україні посідають Основні принципи незалежності судових органів, прийняті на VII Конгресі з попередження злочинів і поводження з правопорушниками. Доведено, що принцип кваліфікації, підбору та підготовки означає, що особи, відібрані для судових посад, повинні мати високі моральні якості й здібності, а також відповідну кваліфікацію в галузі права. Зазначений принцип повинен бути обов’язково покладений в основу функціонування IP-суду в Україні, оскільки належна фахова кваліфікація та професійна компетентність у сфері інтелектуальної власності є визначальними чинниками ефективного виконання суддями своїх професійних обов’язків. Автор дійшов висновку, що аналізування засад організації судової влади дає підстави стверджувати про відсутність у титульному Законі України «Про судоустрій і статус суддів» принципів діяльності судів, це свідчить про неналежне нормативно-правове закріплення ключових положень, передбачених міжнародно-правовими документами. У межах другого розділу також проаналізовано та встановлено основні й додаткові завдання і функції IP-суду як суб’єкта реалізації державної політики у сфері інтелектуальної власності в Україні. Автор запропонував до спеціальних завдань ІР-суду відносити також завдання здійснення правосуддя у сфері інтелектуальної власності відповідно до вимог чинного законодавства України та правил судочинства з метою підвищення рівня якості судового розгляду справ з питань інтелектуальної власності, строків їх вирішення та зростання довіри до суду з метою створення в Україні сприятливого клімату щодо залучення іноземних інвестицій до зазначеної сфери та ін. Досліджено сутність та особливості компетенції IP-суду як суб’єкта реалізації державної політики у сфері інтелектуальної власності в Україні, наголошено на виключних повноваженнях ІР-суду. Зазначено, що компетенція складає ядро адміністративно-правового статусу кожного органу державної влади, не є винятком й ІР-суд, з приводу встановлення компетенції якого й до цього часу немає одностайного розуміння та відповідного законодавчого визначення. Виокремлено принцип територіальності ІР-суду в Україні, який передбачає поширення його юрисдикції на всю територію держави, що встановлено Основним Законом та титульним законом про судоустрій і статус суддів. Відповідно принцип територіальності повинен бути узгодженим та органічно поєднуватися з принципом спеціалізації. Акцентовано на тому, що основу юрисдикції ІР-суду в Україні становлять принципи територіальності, спеціалізації та інстанційності, що є ключовим для успішного старту його функціонування. Визначено сутність компетенції ІР-суду, а також систему юридичних гарантій діяльності IP-суду в Україні. Доведено, що діяльність ІР-суду пов’язана з системою впорядкованих та чітких норм, які регулюють питання їх діяльності й функціонування, необхідним є встановлення відповідної системи законодавчо закріплених юридичних гарантій діяльності, без дослідження яких неможливо стверджувати про повний адміністративно правовий статус ІР-суду в Україні. Наголошено на тому, що юридичні гарантії— невід’ємна складова адміністративно-правового статусу ІР-суду в Україні, оскільки вони є засобом ефективної реалізації суддями своїх повноважень, це дозволяє повною мірою реалізувати державну політику у сфері інтелектуальної власності. Визначено види юридичних гарантій діяльності IP-суду в Україні. В рамках третьому розділі дисертації досліджено й систематизовано успішний зарубіжний досвід організації та діяльності IP-суду й установлено можливості його використання в Україні. Досліджено досвід організації діяльності Трибуналу з питань інтелектуальної власності в Китаї, проаналізовано особливості діяльності Патентного суду в Австрії, визначено особливості спеціалізації в Німеччині, Південній Кореї та Японії. Доведено необхідність створення саме окремого судового органу на прикладі таких держав, як Швейцарія, Франція, Великобританія та США. Зроблено висновок, що зарубіжний досвід організації й діяльності спеціалізованих судів, які розглядають спори у сфері інтелектуальної власності та патентного права, свідчить про належний рівень насамперед нормативного закріплення важливих положень, що стосуються функціонування таких судових органів. В Україні ж немає титульного закону «Про Вищий суд з питань інтелектуальної власності», який повинен закріпити ключові положення, що стосуються початку його функціонування та подальшої роботи. Автор запропонував напрямки вдосконалення національного законодавства, що регламентує діяльність IP-суду. Охарактеризовано, що розвиток суспільних відносин у сфері інтелектуальної власності сьогодні є досить динамічним, а тому часто виникають питання, що потребують свого вирішення в юрисдикційному порядку. Виокремлено два напрямки вдосконалення сфери інтелектуальної власності в Україні: перший – це вдосконалення чинних нормативно-правових актів, що регулюють реалізацію державної політики у сфері інтелектуальної власності, другий – шляхи вдосконалення адміністративно-правового регулювання діяльності ІР-суду. Запропоновано низку новаторських змін до регулювання діяльності ІР-суду з метою підвищення рівня інвестиційного клімату для бізнесу, змін у ландшафті ринку з надання послуг у сфері інтелектуальної власності, значного підвищення стандартів захисту прав та законних інтересів у сфері інтелектуальної власності.Item Адміністративно-правове регулювання у сфері надання освітніх послуг в Україні(Сумський державний університет, 2023) Литвиненко, Євгенія Віталіївна; Lytvynenko, Yevheniia VitaliivnaДисертаційна робота, ґрунтуючись на аналізуванні нормативно-правової бази України, стандартів і рекомендацій, положень правової доктрини, міжнародних актів, визначає сутність, поняття, структуру, систему суб’єктів і методів адміністративно-правового регулювання у сфері надання освітніх послуг в Україні, а також з урахуванням вітчизняного й зарубіжного досвіду виокремлює прогалини і пропонує можливі подальші напрями удосконалення. Унаслідок проведеного комплексного дисертаційного дослідження сформульовано низку висновків, пропозицій і рекомендацій, що полягають у такому. Виокремлено і проаналізовано основні характеристики періодизації становлення та розвитку освітньої діяльності, що превалюють серед представників наукової спільноти. З урахуванням історичних подій і особливостей еволюції нами було запропоновано виокремлювати такі періоди становлення та розвитку освітньої діяльності: перший етап (V–VIII ст.) – характеризується створенням оригінальної системи освіти у східних слов’ян; другий етап (XVI – перша пол. XVIII ст.) – епоха українського відродження; третій етап (1489–1638 роки) – українське козацтво; четвертий етап (1660–1667 роки) – становлення освітньої діяльності після російсько-польської війни; п’ятий етап (друга пол. XIX – поч. XX ст.) – вплив російських освітніх реформ; шостий етап (1917–1939 роки) – освіта і становлення радянської влади; сьомий етап (1939 – кін. 1980-х років) – Друга світова війна і повоєнний час; восьмий етап (з 1991 року і дотепер) – становлення та розвиток освітньої діяльності в незалежній Україні. Поступово починається інтеграція в європейський простір, реформування освіти відповідно до стандартів світової спільноти. Починає зростати попит на закордонні стажування та навчання, що надає можливість обмінюватися досвідом і здобутками, сприяє отриманню професійної якісної освіти, яка відповідає вимогам сучасного ринку праці. Узагальнено наукові підходи щодо визначення категорії «освіта». Визначено, що це фундамент людського капіталу, у формуванні якого вирішальну роль відіграє якісне та ефективне управління сферою надання освітніх послуг. Освіта загалом – це сукупність умінь і навичок, необхідних людині для комунікування в соціумі. Обґрунтовано, що зміст освіти полягає в тому, щоб надати особі необхідних знань, які будуть слугувати базою, без якої вона не зможе спілкуватися та висловлювати свої думки. Запропоновано визначення «послуга», під нею йдеться про діяльність, спрямовану на отримання матеріального або нематеріального блага, що надається, зазвичай, під час виконання певної діяльності. Узагальнено, що освітня послуга – це діяльність, спрямована на надання знань із певної галузі знань, після здобуття і засвоєння яких особа зможе в подальшому використати їх у своїй професійній діяльності. Виокремлено такі характеристики освітніх послуг: академічна мобільність; велика кількість осіб, зацікавлених в отриманні навчальних послуг; різні умови надання та отримання освітніх послуг; забезпечення якості освіти та надання таких послуг; конкурентність у діяльності закладів освіти. Запропоновано надання освітніх послуг розглядати в контексті діяльності закладів освіти, які за допомогою встановлених прийомів і методів відповідно до стандартів надають освітні послуги з певних галузей знань, опанувавши які, особа набуває кваліфікаційних навичок і може реалізувати себе як спеціаліст у певній сфері соціального життя. Визначено, що правове регулювання у сфері освіти – це певна сукупність правових засобів, за допомогою яких здійснюють вплив і регулювання суспільних відносин, у нашому разі – у сфері надання освітніх послуг. Виокремлено та досліджено правові основи регулювання у сфері надання освітніх послуг: Конституція України, Державна національна програма «Освіта» («Україна XXI століття»), Національна доктрина розвитку освіти, Закон України «Про освіту», Закон України «Про дошкільну освіту», Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність», Закон України «Про повну загальну середню освіту», Закон України «Про позашкільну освіту», Закон України «Про професійну (професійно-технічну) освіту», Закон України «Про фахову передвищу освіту», Закон України «Про вищу освіту». Також визначено допоміжні документи: укази та розпорядження Президента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, накази та інші підзаконні нормативні акти Міністерства освіти і науки України, Міністерства економіки і торгівлі України, Міністерства фінансів України, нормативні акти місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування, міжнародні договори, ратифіковані Верховною Радою України. Запропоновано визначення поняття адміністративно-правового регулювання у сфері надання освітніх послуг. Ним варто вважати спеціальні адміністративно-правові засоби, за допомогою яких у певній установленій послідовності здійснюється регулювання поведінки учасників освітньої сфери для досягнення поставленої мети. Проаналізовано місце адміністративно-правового регулювання у сфері надання освітніх послуг, під ним йдеться про спеціальні адміністративно правові засоби, за допомогою яких у певній установленій послідовності здійснюється регулювання поведінки учасників освітньої сфери для досягнення поставленої мети. Підзаконні нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України та Міністерства освіти і науки України визначають адміністративно-правові норми державних стандартів початкової загальної освіти, повної загальної середньої освіти та вищої освіти, а також установлюють вимоги до порядку видання ліцензій, проведення акредитацій і процедур реорганізації та ліквідації закладів освіти. Проаналізовано структуру механізму адміністративно-правового регулювання у сфері надання освітніх послуг в Україні і виокремлено основні елементи. Зокрема першим елементом є норми права – це неухильна норма поведінки, установлена в нормативно-правих актах для того, щоб доцільно та розумно здійснювати управління суспільними відносинами у сфері надання освітніх послуг, забезпечує реалізацію права на освіту, здійснювану уповноваженими суб’єктами незалежно від їхньої форми власності. Другий елемент – акти реалізації норм права – це певні дії суб’єктів адміністративно правових відносин, спрямовані на практичне застосування правових приписів у сфері надання освітніх послуг. Третій елемент – це адміністративно-правові відносини, які виникають між суб’єктом владних повноважень та особами у сфері надання освітніх послуг, діяльність яких регламентована в законодавчо закріплених адміністративно-правових нормах. Четвертий елемент – правова свідомість (культура) – це система правової поведінки в адміністративно правових відносинах, які виникають у сфері надання освітніх послуг. П’ятий елемент – законність – дотримання встановлених правил поведінки всіма суб’єктами адміністративно-правових відносин, які виникають у сфері надання освітніх послуг. Шостий елемент – акти реалізації норм права – це форма реалізації адміністративно-правових актів у діяльності суб’єктів у сфері надання освітніх послуг, що відображається в дотриманні певних правил поведінки під час здійснення суб’єктами освітньої діяльності своїх суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Сформульовано поняття «суб’єкти права» – це особи, які мають права та обов’язки, можуть брати участь у правових суспільних відносинах. Обґрунтовано систему суб’єктів адміністративно-правового регулювання у сфері надання освітніх послуг, об’єднаних у п’ять груп. Перша група – юридичні особи: заклади дошкільної освіти, заклади загальної середньої освіти, заклади позашкільної освіти, заклади професійної (професійно-технічної) освіти, заклади фахової передвищої освіти, заклади вищої освіти, освіта дорослих. Друга група – фізичні особи: діти дошкільного віку, вихованці, учні, студенти, курсанти, слухачі, стажисти, аспіранти, докторанти, зацікавлені особи (курси); керівні (директор, ректор, завідувач, куратор, президент тощо), учителі, науково-педагогічні працівники, спеціалісти; батьки або особи, які їх замінюють; представники підприємств, установ та організацій. Третя група – посадові особи: особи, які працюють у центральних органах виконавчої влади, що забезпечує формулювання державної політики у сфері освіти; у центральних органах виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері освіти; центральні органи виконавчої влади, яким підпорядковані заклади освіти; органи виконавчої влади Автономної Республіки Крим у сфері освіти; місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування і їхні структурні підрозділи на місцях у сфері освіти. Четверта група – індивідуальні суб’єкти: іноземці, особи без громадянства, особи з подвійним громадянством. П’ята група – колективні суб’єкти: органи самоврядування працівників закладу освіти, органи самоврядування здобувачів освіти, органи батьківського самоврядування, загальні збори (конференція) колективу закладу освіти, комітети студентського самоврядування; професійні союзи. Наголошено, що метод регулювання у сфері освіти – це група пов’язаних між собою способів і прийомів, за допомогою яких органи державної і місцевої влади в межах своїх повноважень виконують свою регулятивну функцію, що в процесі виконання дозволяє досягти поставлених цілей у сфері освіти. Йому притаманні адміністративний, фінансовий, інформаційний і соціально-психологічний методи. Узагальнено досвід європейських країн і Сполучених Штатів Америки. Визначено, що вони мають переважно децентралізоване управління освітою (Естонія, Польща, Велика Британія, Німеччина, Норвегія, Сполучені Штати Америки). До країн із централізованим управлінням можемо віднести Фінляндію, Францію. Запропоновано не виокремлювати централізоване управління освітою, оскільки воно більш змішане, і зарубіжні країни на сьогодні ставлять за мету прийти до децентралізованого управління освітою. Органи місцевого самоврядування виконують на місцях доручення центральних органів державної влади, які більшою мірою встановлюють стандарти освіти. На них покладено регулювання, обов’язок із забезпечення доступу до освіти, дотримання встановлених правил, матеріально-технічне забезпечення навчальних закладів і контроль, а також звітування про отримані досягнення. Запропоновано на основі досвіду зарубіжних країн запозичити: підвищення державного фінансування сфери освіти; зменшити та деталізувати обов’язки центральних органів управління освітою і на місцях, посилити контроль за їхнім виконанням; покращити управління та забезпечення отримання освіти для дітей з особливими потребами. На наш погляд, корисним для запозичення є досвід вебнаціонального реєстру EHIS Естонії, він значно спрощує роботу державних органів, узагальнюючи всю необхідну інформацію про освіту, забезпечує принцип прозорості та відкритості діяльності закладів освіти, що значною мірою може зменшити корупційний показник. Запропоновано напрями подальшого вдосконалення у сфері надання освітніх послуг, зокрема такі: оновлення нормативно-правового забезпечення; забезпечення високого рівня викладання та забезпечення доступу до навчання в умовах військового стану; збільшення фінансового забезпечення закладів освіти всіх типів; розроблення інструментів для покращання управлінських функцій на всіх рівнях управління у сфері освіти; покращання матеріально технічного забезпечення; розв’язання проблем з інфраструктурним забезпеченням; на законодавчому рівні вирішення усіх спірних питань щодо навчання українських дітей за кордоном під час воєнного часу.Item Адміністративно-правове регулювання державного експортного контролю за товарами військового призначення та подвійного використання(Сумський державний університет, 2021) Ярусевич, Євгеній Юрійович; Ярусевич, Евгений Юрьевич; Yarusevych, Yevhenii YuriiovychДисертаційна робота присвячена дослідженню адміністративно-правового регулювання державного експортного контролю за товарами військового призначення та подвійного використання в Україні. Автор доводить, що державний контроль є складовою частиною процесу державного управління, що полягає в установленні передбачених законодавством обмежень та перевірці їх додержання. Обґрунтовано доцільність дуалістичного тлумачення поняття «державний експортний контроль» у широкому та вузькому розумінні. У вузькому розумінні ним є встановлені державою обмеження щодо здійснення зовнішньоекономічної діяльності. У широкому розумінні поняття «державний експортний контроль» доцільно визначати як комплекс заходів у системі регулювання зовнішньоекономічної діяльності стосовно товарів військового призначення та подвійного використання, що здійснюються виключно органами державної влади з метою забезпечення захисту національних інтересів України, додержання нею міжнародних зобов’язань щодо непоширення зброї масового знищення, засобів її доставлення, обмеження передавання звичайних видів озброєння, а також здійснення заходів щодо недопущення використання зазначених товарів у терористичних та інших протиправних цілях. З’ясовано, що після здобуття незалежності Україна опинилася в ситуації, коли величезні надлишки військової зброї, враховуючи нелегальну зброю, змогли потрапити на міжнародний ринок без належного контролю. Тому існує нагальна потреба у створенні ефективного механізму державного експортного контролю за переміщенням військових товарів. Отже, враховуючи вищевикладене, в Україні виникла ситуація, коли держава отримала величезні запаси озброєння, водночас недостатнє фінансування та масове скорочення кількості військової техніки й озброєння, а також військовослужбовців Збройних сил України формували систему державного експортного контролю в Україні. Характерною особливістю становлення державного експортного контролю в Україні було нормативне закріплення так званих «державних посередників» які безпосередньо здійснювали міжнародні передачі. Запропоновано для системності розуміння сутності нормативно-правових засад здійснення експортного контролю за товарами військового призначення та подвійного використання в Україні їх поділ на міжнародні й національні. Міжнародна система експортного контролю за товарами військового призначення та подвійного використання функціонує у формі міжнародних режимів експортного контролю, діяльність яких спрямована на встановлення контролю за міжнародними трансфертами. Національними нормативно-правовими основами регулювання у сфері державного експортного контролю держави є норми та засади, визначені у внутрішньому законодавстві України. Запропоновано класифікацію принципів експортного контролю товарів військового призначення та подвійного використання на загальні (законність, гласність, систематичність) й спеціальні. Доведено, що мета державного експортного контролю за товарами військового призначення та подвійного використання має еластичний характер і може трансформуватися з огляду на ключові напрями розвитку держави та актуальні загрози її національній безпеці. Крім того, хотілося б зауважити, що мета державного контролю за товарами військового призначення та подвійного використання може бути як внутрішньою, так і зовнішньою. Визначено співвідношення мети і завдань державного експортного контролю за товарами військового призначення та подвійного використання, згідно з яким мета й завдання є взаємозв’язаними, адже в завданнях мета знаходить своє конкретне втілення. Таким чином, мета – це кінцевий результат функціонування, а завдання – це ті конкретні заходи, які потрібно реалізувати для досягнення мети. У будь-якому разі мета та завдання, пов’язані з певним об’єктом, набувають властивих йому ознак і специфіки. Наголошено, що функції державного експортного контролю за товарами військового призначення та подвійного використання – це основні напрями діяльності держави у зазначеній сфері. До них можна віднести: регулювальну, профілактичну, правоохоронну та інформаційно-аналітичну. З’ясовано, що в науковій літературі існує чимало підходів щодо виділення рівнів контролю. З огляду на сферу здійснення державного експортного контролю за товарами військового призначення та подвійного використання, рівні контролю пропонується поділяти на міжнародний, загальнодержавний та внутрішньофірмовий. Запропоновано класифікувати напрями державного експортного контролю за товарами військового призначення та подвійного використання за сутністю, видами повноважень на право здійснення такої зовнішньоекономічної діяльності та етапами розроблення й виготовлення оборонної продукції. Пропонується визначення адміністративної форми державного експортного контролю за товарами військового призначення та подвійного використання. Автор вважає, що її необхідно розуміти як зовнішнє практичне вираження діяльності держави, пов’язаної з реалізацією контрольних і управлінських повноважень у сфері експортного контролю за міжнародними передачами за товарами військового призначення та подвійного використання й спрямованої на досягнення кінцевої мети, що полягає в забезпеченні захисту національних інтересів України, додержання нею міжнародних зобов’язань стосовно непоширення зброї масового знищення, засобів її доставлення, обмеження передач звичайних видів озброєння, а також здійснення заходів щодо недопущення використання зазначених товарів у терористичних та інших протиправних цілях. Пропонується залежно від характеру законодавчого регулювання зовнішнього експортного контролю виділяти такі способи в цій сфері, а саме: 1) окреме регулювання на рівні законів державного контролю за міжнародною передачею товарів військового призначення та окреме регулювання за товарами подвійного використання (США, Франція, Німеччина); 2) регулювання державного контролю за міжнародною передачею товарів військового призначення та подвійного призначення єдиним загальним законодавством (Великобританія, Бельгія). Доведено, що імплементація кращого досвіду формування й здійснення державного експортного контролю за товарами військового призначення та подвійного використання дозволить сформувати сучасний і гармонізований із кращими світовими практиками механізм експортного контролю. Систематизовано перепони ефективності реалізації державного експортного контролю за товарами військового призначення та подвійного використання, окреслені в нормативних документах: 1) недосконала процедура отримання дозвільних документів; 2) недосконала система контролю міжнародних передач технологій; 3) недосконала процедура одержання повноважень на право здійснення експорту, імпорту озброєння і військової техніки; 4) відсутність електронної системи у сфері державного експортного контролю; 5) застарілий порядок міжвідомчого узгодження заяв суб’єктів господарювання на право здійснення міжнародних передач за товарами військового призначення; 6) відсутність державної програми взаємодії з промисловістю у сфері державного експортного контролю. Доведено, що недосконалість чинного законодавства у сфері державного експортного контролю за товарами військового призначення та подвійного використання в Україні, зумовлена формальним підходом законодавця, призводить до проблем правового регулювання. Саме тому пропонується створення та прийняття Кабінетом Міністрів України Концепції реформування та розвитку державного експортного контролю в Україні. Обґрунтовано, що недосконалість процедури одержання повноважень на право здійснення експорту, імпорту озброєння і військової техніки можна усунути за допомогою нормативного вдосконалення проблем участі державних замовників у здійсненні міжнародних передач та відповідно внесення змін до Господарського кодексу України щодо уточнення права органів влади брати участь у зовнішньоекономічний діяльності та Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» щодо закріплення статусу державних замовників як уповноважених Кабінетом Міністрів України суб’єктів на право здійснення зовнішньоекономічної діяльності. Наголошено, що безпосередня участь держави у здійсненні закупівель продукції, робіт і послуг оборонного призначення за імпортом сприятиме утвердженню її авторитету на міжнародній арені та прозорості здійснення міжнародного військово-технічного співробітництва. Зазначено, що доцільно опрацювати питання щодо спрощення процедур одержання повноважень виконавцями оборонного замовлення, а також виконавцями зовнішньоекономічних договорів (контрактів) під час здійснення військово-технічного співробітництва. Пропонується повне скасування інституту одержання повноважень Урядом з одночасним запровадженням ліцензуванням у сфері розроблення та виготовлення озброєння та військової техніки.Item Адміністративно-правові засади взаємодії судово-експертних установ з правоохоронними органами(Приватний вищий навчальний заклад "Університет сучасних знань"; Сумський державний університет, 2021) Полянський, А.О.В дисертації визначено поняття та розкрито значення взаємодії судово-експертних установ з правоохоронними органами; окреслено мету, принципи та завдання взаємодії судово-експертних установ з правоохоронними органами; з’ясовано сутність та особливості діяльності судово-експертних установ та правоохоронних органів як об’єкту адміністративно-правового регулювання; визначено поняття та окреслено систему судово-експертних установ та правоохоронних органів; розкрито завдання та функції судово-експертних установ та правоохоронних органів як суб’єктів взаємодії; окреслено компетенцію судово-експертних установ та правоохоронних органів як суб’єктів взаємодії; встановлено юридичні гарантії та межі юридичної відповідальності судово-експертних установ та правоохоронних органів як суб’єктів взаємодії; узагальнено рівні взаємодії судово-експертних установ з правоохоронними органами; з’ясовано напрямки взаємодії судово-експертних установ з правоохоронними органами; охарактеризовано адміністративно-правові форми та методи взаємодії судово-експертних установ з правоохоронними органами; визначено напрямки вдосконалення адміністративного законодавства, яке регулює взаємодію судово-експертних установ з правоохоронними органами; встановлено шляхи оптимізації критеріїв оцінювання ефективності взаємодії судово-експертних установ з правоохоронними органами; визначено перспективи вдосконалення координації діяльності судово-експертних установ з правоохоронними органами.Item Адміністративно-правові засади організації та функціонування системи економічної безпеки України(Сумський державний університет, 2021) Мельник, Вадим Іванович; Мельник, Вадим Иванович; Melnyk, Vadym IvanovychДисертацію присвячено аналізу адміністративно-правових засад організації та функціонування системи економічної безпеки України. У роботі запропоновано авторське бачення періодизації становлення системи економічної безпеки сучасної України. Доведено важливу роль економічної безпеки України для сучасної національної економіки – як основи функціонування держави. Запропоновано авторське визначення дефініції "система економічної безпеки України". Оцінено роль структури системи економічної безпеки України як ключового та невід’ємного її елементу. Визначено ключових її суб’єктів та виділено основні загрози і ризики системі економічної безпеки України та запропоновані види класифікацій останніх. Сформульовано авторське визначення адміністративно-правового механізму забезпечення організації та функціонування системи економічної безпеки України. Досліджені провідні іноземні практики правового забезпечення процедур організації і функціонування систем економічної безпеки держави та здійснено порівняльну характеристику з окремими національними аспектами. Визначено роль суб’єктів із забезпечення організації та функціонування системи економічної безпеки України. Встановлено та охарактеризовано ключові напрями діяльності останніх у цій сфері. Визначені ключові напрями реформування адміністративно-правового забезпечення організації та функціонування системи економічної безпеки України. Аргументується доцільність вдосконалення адміністративно-правового забезпечення взаємодії та координації суб’єктів системи економічної безпеки України. Автором визначені основні групи показників, які впливають на рівень економічної безпеки країни. Наголошено на необхідності комплексного удосконалення адміністративно-правового забезпечення процедур організації і функціонування системи економічної безпеки України та запропоновано авторські шляхи підвищення рівня ефективності такої системи.Item Адміністративно-правове регулювання діяльності суб’єктів природних монополій у сферах енергетики та комунальних послуг(Сумський державний університет, 2020) Раімов, Руслан Ікрамович; Раимов, Руслан Икрамович; Raimov, Ruslan IkramovychДисертаційна робота присвячена дослідженню особливостей адміністративно-правового регулювання діяльності суб’єктів природних монополій у сферах електроенергетики та комунальних послуг. Встановлено поняття природних монополій та визначено правовий статус суб’єктів природних монополій. Розглянуто діяльність суб’єктів природних монополій як об’єкт адміністративно-правового регулювання. Запропоновано авторське визначення адміністративно-правового регулювання діяльності суб’єктів природних монополій. Встановлено ознаки, за якими діяльність суб’єктів природних монополій підлягає адміністративно-правовому регулюванню і виступає його об’єктом. Розглянуто систему державних органів, що здійснюють адміністративно-правове регулювання діяльності суб’єктів природних монополій. Визначено основні адміністративно-правові засоби регулювання діяльності суб’єктів природних монополій у сфері електроенергетики та комунальних послуг. Розглянуто ліцензійні умови здійснення господарської діяльності у сферах енергетики та комунальних послуг. Встановлено, що ліцензування поєднує різні засоби правового регулювання. Визначено поняття публічного інтересу. Досліджено забезпечення публічного інтересу як принцип адміністративно-правового регулювання діяльності суб’єктів природних монополій. Встановлено, що суб’єкти природних монополій як суб’єкти господарювання забезпечують не тільки приватний, а й публічний інтерес. Проаналізовано практику Європейського суду з прав людини у сфері забезпечення справедливого балансу між публічними та приватними інтересами в регулювання діяльності суб’єктів природних монополій. Встановлено, що під час визначення публічного інтересу уряд користується певним полем розсуду. Також встановлено, що публічний інтерес має відповідати розумінню справедливості та законності. Досліджено можливість гармонізації адміністративно-правового регулювання діяльності суб’єктів природних монополій у сферах енергетики та комунальних послуг в Україні з правом Європейського Союзу.Item Адміністративно-правове забезпечення охорони та підтримання громадського порядку в судах(Сумський державний університет, 2020) Шурко, О.І.Визначається поняття громадського порядку як об’єкта адміністративно- правової охорони. Окреслюються особливості забезпечення охорони та підтримання громадського порядку в судах. Надається характеристика правовим засадам забезпечення охорони та підтримання громадського порядку в судах та визначається місце серед них адміністративно-правового регулювання. Встановлюються завдання та функції Служби судової охорони. Визначаються компетенція і повноваження Служби судової охорони. З’ясовуються особливості юридичної відповідальності працівників Служби судової охорони. Розглядається організаційно-штатна структура Служби судової охорони. Узагальнюється зарубіжний досвід охорони та підтримання громадського порядку в судах та визначаються можливості його використання в Україні. Окреслюються перспективні напрямки вдосконалення адміністративного законодавства, яке регламентує здійснення охорони та підтримання громадського порядку в судах. Визначаються напрямки удосконалення організаційних засад здійснення охорони та підтримання громадського порядку в судах.Item Адміністративно-правові засади здійснення відомчого контролю за діяльністю судів (суддів) в Україні(Сумський державний університет, 2020) Василенко, Я.М.У дисертації з’ясовуються сутність та особливості відомчого контролю як одного із засобів забезпечення законності у сфері судочинства. Окреслюються особливості діяльності судів (суддів) як об’єкта відомчого контролю. Визначається система принципів відомчого контролю за діяльністю судів (суддів) в Україні. Надається характеристика правовим засадам відомчого контролю за діяльністю судів (суддів) в Україні та встановлюється місце серед них адміністративно-правових норм. Окреслюються предмет та межі відомчого контролю за діяльністю судів (суддів) в Україні. Надається характеристика адміністративно-правового статусу суб’єктів відомчого контролю за діяльністю судів (суддів) в Україні. Визначаються адміністративні форми та методи здійснення відомчого контролю за діяльністю судів (суддів) в Україні. З’ясовується зміст адміністративних процедур здійснення відомчого контролю за діяльністю судів (суддів) в Україні. Окреслюються перспективні напрямки вдосконалення відомчого контролю за діяльністю судів (суддів) в Україні.Item Адміністративно-правові засади здійснення контролю та нагляду за підприємницькою діяльністю(Сумський державний університет, 2020) Віннік, С.О.У дисертації визначається сутність та розкриваються особливості адміністративно-правових засад здійснення контролю та нагляду за підприємницькою діяльністю, а також узагальнюються напрямки вдосконалення організаційних та правових засад здійснення контрольно- наглядової діяльності у відповідній сфері. Визначаються поняття та особливості підприємницької діяльності як об’єкта контролю та нагляду. Здійснюється класифікація видів контролю та нагляду за підприємницькою діяльністю. Надається характеристика правових засад контролю та нагляду за підприємницькою діяльністю та з’ясовується місце серед них адміністративно-правового регулювання. Встановлюються предмет, межі та система суб’єктів контролю та нагляду за підприємницькою діяльністю. З’ясовуються адміністративні форми та методи контролю та нагляду за підприємницькою діяльністю. Досліджуються адміністративні процедури контролю та нагляду за підприємницькою діяльністю. Визначаються напрямки удосконалення адміністративно-правових засад здійснення контролю та нагляду за підприємницькою діяльністю.Item Адміністративно-правові засади здійснення контролю за діяльністю судів (суддів) в Україні(Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна", 2019) Нестор, Н.В.У дисертації наведено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукової проблеми, яка полягає у визначенні сутності та розкритті особливостей адміністративно-правового забезпечення контролю за діяльністю судів (суддів) в Україні та опрацюванні на цій основі відповідної концепції. Уточнено правовий статус судів у системі державних органів та розкрито особливості їх діяльності як об’єкта контролю. Визначено особливості контролю як способу забезпечення законності в діяльності судів (суддів). Охарактеризовано систему принципів контролю діяльності судів (суддів) та його правові засади, місце серед них адміністративно-правового регулювання. Встановлено завдання та функції контролю за діяльністю судів (суддів), його предмет та межі, систему суб’єктів, які його здійснюють, адміністративні форми та методи контролю за діяльністю судів (суддів). Узагальнено особливості адміністративних процедур контролю за діяльністю судів (суддів). Запропоновано класифікацію контролю за діяльністю судів (суддів). Охарактеризовано зарубіжний досвід контролю за діяльністю судів (суддів), запропоновано можливості його використання в Україні. Визначено перспективні напрямки вдосконалення адміністративного законодавства, яке регламентує контроль за діяльністю судів (суддів). Cистематизовано критерії оцінювання ефективності контролю за діяльністю судів (суддів). Охарактеризовано організаційні засади контролю за діяльністю судів (суддів).