Філософська критика вчення про вічне повернення в есхатологічних поглядах максима сповідника

Abstract

В статті розглядається один аспект есхатології Максима Сповідника, а саме філософська критика античного вчення про вічне повернення. Проведено стислий огляд головних джерел, які містять дану парадигму. З’ясовано головні онтологічні засновки, якими користувались орігеністи у своєму тлумаченні виникнення світу та його відновлення у специфічному розумінні парадигми вічного повернення. У результаті нашого аналізу критики Максимом Сповідником цих засновків, постало багатогранне та оригінальне есхатологічне вчення преподобного, в центрі якого – мета Втілення та обожнення, де кінець метафізично перевершує начало, а обожнення як ціль людства постає в оригінальному для патристики концепті вічно-рухомого спокою, який можна здобути тут і тепер.

The article deals with one aspect of the eschatology of Maximus the Confessor, namely philosophical critique of the doctrine of eternal return that was inherent in the ancient worldview. There has been done a short review of the main sources which contain the paradigm of eternal restoration. There have been identified main ontological references that origenists used in their interpretation of the origin of the world and its restoration in the specific understanding of the paradigm of the eternal return. As a result of analysis of Maximus the Confessor’s criticism to these references, there came to be a multidimensional and original eschatological teaching of the monk, in the center of which there is purpose of Incarnation and deification, where the end is metaphysically superior to the beginning, and deification, as the goal of humanity, appears in the original to patristic concept of the ever-moving rest, which can be obtained here and now.