Недоліки чинної системи державних гарантій права на працю для ВІЛ-інфікованих осіб в Україні

Abstract

Статтею 43 Конституції України від 28.06.1996 року № 254к/96-ВР визначено: "Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується". Однак, на превеликий жаль, в Україні спостерігається відкрита дискримінація конкретних соціальних груп населення, таких як ВІЛ-інфікованих осіб, що прямо перешкоджає нормальній реалізації їх конституційного права на працю. Першочергово варто вказати, що у міжнародному звіті "The World Factbook" Україна посідає: 24 місце зі 144 за кількістю людей, що проживають з ВІЛ/СНІД [2]; 45 місце зі 133 за кількістю дорослого населення (15-49 років), інфікованих ВІЛ-інфекцією та хворих на СНІД [3]. Водночас у звіті ВООЗ "HIV/AIDS surveillance in Europe 2021 – 2020 data" вказано, що Україна має найбільший рівень захворюваності на ВІЛ у Європі (окрім європейської частини Росії) [4, с. 23]. Паралельно цьому за даними Національного звіту України про досягнутий прогрес у здійсненні глобальних заходів у відповідь на СНІД у 2016-2020 роках (GAM) відсоток жінок та чоловіків віком 15–49 років, які вказали на дискримінацію (серофобію) по відношенню до людей, котрі живуть з ВІЛ, становить аж 66,6 % [5]. Наведені статистичні дані прямо вказують на високий рівень дискримінації ВІЛ-інфікованих осіб.