До питання про договір комерційної концесії в українському законодавстві

Abstract

В українській економіці важливе місце займає малий і середній бізнес, більшість якого, на жаль, має проблеми, пов’язані із залученням джерел фінансування. Самофінансування не є доступним для усіх суб’єктів малого і середнього підприємництва, оскільки вони мають недостатній оборотний капітал або замало знань для управління та комерційної діяльності. Вихід з такої ситуації більшість підприємців знаходить у законодавчо закріпленій можливості взаємодії малого і великого підприємництва шляхом укладання договорів комерційної концесії, який відповідно до статті 1115 Цивільного кодексу полягає у зобов’язанні однією стороною (правоволоділецем) надання другій стороні (користувачеві) за плату право користування відповідно до її вимог комплексом належних цій стороні прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг [1]. Поняття «комерційної концесії» у жодному нормативному акті на сьогодні досі не має. Досліджуючи зміст даної норми можна зазначити, що головною метою укладення договору комерційної концесії, з боку користувача, є отримання«комплексу» прав для виготовлення та успішної реалізації товарів, надання послуг чи виконання робіт, що впливатиме на розширення ділової репутації іншої особи. З позиції правоволодільця – це можливість створення виробничої, торгової чи збутової ланки в мережі свого бізнесу для просунення товарів чи послуг, розширення ринку їх збуту. Тобто, є зрозумілим, що в укладенні договору комерційної концесії зацікавлені обидві сторони.