Мова – не народ, а нація й держава (Дмитро Павличко про мову)

Abstract

Скупі слова з біографії Дмитра Павличка про те, що він – український поет, перекладач, літературний критик, публіцист, шістдесятник, громадсько- політичний діяч, Герой України (2004), не здатні вмістити й передати всієї багатогранності професійної, громадської і політичної діяльності цієї людини- епохи, як називали поета його соратники й послідовники. І навіть відомості про конкретний внесок Дмитра Павличка в розбудову зовнішньої і внутрішньої політики України (один з організаторів Народного руху України, Демократичної партії України, перший голова Товариства української мови імені Шевченка, один з авторів Декларації про державний суверенітет України та ін., перекладач творів на українську з англійської, іспанської, італійської, французької, португальської, їдиш та багатьох слов’янський мов) не здатні вповні показати ентузіазм майстра слова в боротьбі за право мати свою самостійну державу, бути господарем у ній, розвивати свою мову, адже «мова…, – за його глибоким переконанням, – це нація і держава». У віршах про мову, а їх у поета більше сімдесяти, Д. Павличко порушує цілу низку важливих і актуальних питань функціонування української мови як мови титульної нації в Україні.